Наступним (після гіпотетичної Нетреби) населеним пунктом туристичного маршруту є сучасне село Іванчани Збаразької громади. Як і більшість сіл Колоденського ключа в такій назві поселення відоме з 1463 р. у володінні Семена кн. Збаразького. Так воно називалося і в привілеї короля Зигмунда І для Константина Івановича кн. Острозького від 4 травня 1518 р. (як спадок по бабці його дружини). Найбільш вірогідно, що село було знищене татарами кримського хана Газі Герая “Бурі” у 1575 р., головний кіш якого чисельністю біля 60000 вояків був розташований, якраз між Тернополем і Збаражем. В “Поборовому реєстрі” 1583 р. (за А. Яблоновським) між Добриводами (саме в такому варіанті назви), Дубівцями і Чумалями та Болязубами, Заруддям і Шимківцями зустрічаємо топонім Курники (Kurników), з якого кн. К. Острозький платив податок за 6 димів, 5 огородників, 1 коло водне. Тобто, в цьому селі, у шести хатах з коминами проживало 36 людей, було 5 безземельних селян, що мали невелику присадибну ділянку для ведення особистого сільського господарства і функціонував один млин на 1 водяне коло. Наявність в Курниках наприкінці другої половини ХVІ ст. млина свідчить про те, що річка Гніздечна вже була перегороджена дамбою, перед якою утворився “V”- подібний став. Скоріш за все, північна частина колишнього села Іванчани була знищена, а його правонаступник – Курники змістився трохи на південь і зосередився навколо млина і ставу.?! (фотоколаж 1)
В “Подимному реєстрі” 1629 р. (за О. Барановичем) в Колоденській волості ні Курник, ні Іванчан немає. Чергове знищення вже Курник, мабуть, відбулося в сумнозвісному 1589 р., коли містечка Збараж, Колоден і навколишні села були “до грунту от поганьства татар спальониє і спустошониє, пусти і людей в ніх німаш”. Якісь Курники з 5 димами зазначені у Збаразькій(!) волості, але поряд з Лозовою, а тому, скоріш за все, це таки Курники Шляхтинецькі нинішньої Байковецької громади. Відродження первісної назви населеного пункту (поряд з існуючими Курниками) зустрічаємо аж у ХVІІІ ст.: в контексті спорудження наприкінці ХVІІ ст. церкви “С[вѩ]т[аг]о Іѡан[а] Бого[с]лов[а]” (“Недатований реєстр Й. Шумлянського” 1708 р.), та двох Актах генеральних візитацій (о. Сильвестра Мальського у 1732/33 рр., та о. Антонія Онуфрієвича 09 квітня 1759). Тепер — про титулатуру Іванчанської церкви. У 1708-1733 рр. – Івана Богослова, у візитації 1759 р. – Преставлення Івана Богослова, в “Шематизмах” ХІХ-ХХ ст. — часто, просто – Св. Івана. Автор статті про це село у двотомнику “Збаражчина”, іванчанин о. Андрій Двораківський називає ще по іншому: “Посередині села, на просторій і рівній площині, стояла велика дерев’яна церква св. Івана Хрестителя, збудована 1741 р. у вигляді човна… (фото 1)
На південь від села знаходився фільварок дідича. Будинки були муровані й покриті бляхою, дідичева палата (тут – палац/дім) знаходилась серед гарних декоративних дерев із великим овочевим (тут – фруктовим) садом на півдні й на сході. Через східний східний сад у напрямку на північ до головної дороги й саджавки вела гарна алея, обсаджена по обох боках смереками». Для розуміння: са́джавка — це діалектна назва «сажалки», невеликого штучного водоймища для розведення й утримання риби. Далі слово автору: «На протилежному боці саджавки та алеї був польський костьол-каплиця, що його збудував дідич для латинників із села Курники й для двірської обслуги. Божі служби служив тут кожної неділі священник з Малої Березовиці. Окрема дорога вела до палати дідича, а окрема до двірських будинків. Перед в’їздом до головної брами, стояли високі кам’яні стовпи, на котрих уночі світилися ліхтарі, поряд стояли вартові в уніформах. Під час першої світової війни будинки фільварку були знищені російськими військами. За часів польскої окупації (1919-1939) фільварок відбудовано, усе господарство працювало нормально. Хто не виїхав до Америки, Канади, Арґентини й Бразилії, то працював на фільварку, але там заробітки були дуже малі, платили всього 50 ґрошів на день, за що можна було купити лише хлібину. Українцям за польської окупації жилося дуже важко, набагато гірше, як перед і в часі першої світової війни. Навіть за російської окупації під час війни їм було КРАЩЕ, бо над ними ніхто не знущався. Вони мали зрозуміння й підтримку від солдатів-українців, що служили в російській армії. Найбільшою несправедливістю за Польщі було рішення влади, що українському селянинові за жодну ціну не можна було придбати навіть клаптика землі з роздрібнених панських маєтків. Ці землі дідичі продавали тільки полякам-мазурам, спровадженим із корінної Польщі за дуже низьку ціну на довготермінові сплати. В селі не було латинників, за винятком кількох родин, які не знаючи польської мови, зукраїнізувалися, а деякі навіть служили добровольцями у військових загонах українських січових стрільців…»
Двір показаний ще на карті фон Міґа, а тому заснований ще за першої Польщі, чи ранньої Австрії. Не належав ні до Іванчан (сполучення було через невеличкий місток, ні з Курниками (суходолом до села попри млин). Вишукана презентабельність двору, палацу, саду, «кам’яних слупів ліхтарями», обслуги в уніформі і «озерця для коропів» з усіх доступних в джерелах дідичів Іванчан, дозволяє припустити, що фундатором тої всьої краси був, напевно, Станіслав фон Коритовський гербу Мора.?! (карта 1)
Церковний «Шематизм…» за 1850 р. патроном парафії Св. Івана в Іванчанах ще називає С. Коритовського, посада пароха — вакантна, місцевий адміністратор о. Павло Аришевський, а до цієї церкви (344 парафіяни) ще належали філіальні церкви в Малій Березовиці (292), Кобиллі (Св. Георгія, 708) і Курниках (164). Отець Павло правив до 1850 р., а його змінив досить відомий в нашому краї о. Дмитро Ходоровський (документ 1). Він був переведений з с. Гадинківці до “Великої” церкви Воскресіння Христового м. Збаража в якості асистента її пароха і декана о. Антіна Бохенського (грамота призначення Ч. № 3314 від 22 липня 1845 р.), більше, як пів року був «завідателем парохії в Доброводах (Ч. № 2094, від 11 червня 1850 р.) і лише з 24 січня 1851 р. став парохом Іванчан (грамота Ч. № 265). Уродженець с. Давидківці Чортківського повіту Дмитро Ходоровський (20.10.1816 р.н.), початкову освіту здобув у Чернівцях (1839 р.), «богословіє» студіював у Львові і 22.12.1844 р. був рукоположений на священника, а конкурсні іспити з «добрим успіхом склав 11.05.1849 р.» (свідоцтво № 1645). В «Шематизмі» о. Д. Блажейовського немає також «Хлопівки і Хоросткова, дек. Гусятинського», де о. Дмитро був сотрудником (Ч. № 2252, 16 травня 1845 р.) після Гадинківців. З документу справи, складеної в Іванчанах 28 червня 1901 р. і власноруч підписаної о. Дмитром ми також довідуємося, що він був «членом «Руської ради» і тов. Михайла Качковського. Дружина з Аришевських, дочка священника. Дітей 5, усі заосмотрені(?). [На той час вже] Вдовець». Помер і похований в Іванчанах 30 червня 1903 р. (фото 2)
Після смерті у 1875 р. адміністратора “матірного” храму Збаража о. Якова Горбачевського, син о. Дмитра — о. Ераст Ходоровський займав цю посаду біля року і був замінений на о. Єроніма Костецького. Завершував о. Ераст своє духовне служіння в якості капелана (а згодом і адміністратора) парафія с. Малашівці (коло Тернополя), де і упокоївся 04 вересня 1922 р. З ним останні роки, після смерті чоловіка о. Якова Горбачевського, проживала і теща, Гонората з Воїнських – батьки проф. Івана Горбачевського з Зарубинець (документ 2)!
В період 1850 — 1863 р. село перейшло у власність маловідомого Юзефа Рильського. За матеріалами досліджень В. Уніята, «у 1921 р. проживало 606 осіб. Діяли філії товариств “Просвіта”, “Луг”, “Рідна школа” та інших, а також хор, кооператива “Віра”. 1929 р. працювала однокласна школа. Протягом 1934–1939 рр. село належало до ґміни Доброводи. 6 липня 1941 р.–5 березня 1944 р. Іванчани – під нацистською окупацією. Під час німецько-радянської війни в Червоній армії загинули або пропали безвісти 30 уродженців села. В ОУН і УПА перебували, загинули, репресовані, симпатики – понад 100 осіб; у т. ч. учасники антирадянського виступу в грудні 1939 р. у Збаразькому районі: В. Залецький, о. М. Іванчук, Р. Іванчук, В. Кусий, М. Макогін, Й. Мандибур, В. Похилко; криївки у с. Курники були в господарствах І. Шевчук (с. Зарічне; запасна криївка Василя Кука; 8 жовтня 1952 р. тут загинули три учасники Збаразького районового проводу ОУН) та О. Юсик. 26 січня 1946 р. у с. Курники відділ НКДБ захопив 12 вояків УПА. Є церква св. апостола Івана Богослова (1991 р.; мурована), капличка Івана Хрестителя (відновлена у 1990-і рр.). Споруджено пам’ятник полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям (1972 р.); встановлено пам’ятний хрест на честь скасування панщини (відновлений у 1990-і рр.). У Іванчанах народилися: старшина Збаразького куреня 3-ї бригади УГА Прокіп Залєський (р. нар. невід.–1919 р.), вишивальниця, народна майстриня Марія Калачик (1959 р. н.), окружний референт пропаґанди ОУН Ярослав Кулай (1927–1948), співачка, заслужена артистка України Марія Ясіновська (1959 р. н.), проживала літератор Тетяна Піщенко, проживав і похований майстер спорту зі шашок Іван Калашников. Є 2 стави (фото 3).
Інфраструктура: заклад загальної середньої освіти «Іванчанська гімназія» Збаразької міської ради Тернопільської області, 5 магазинів, кафе «Родина», 1 клуб, бібліотека-філія, амбулаторія.
Природо-заповідний фонд: «Малоберезовицько-Іванчанський» – загальнозоологічний заказник місцевого значення (від 30.06.1986 р.), пл. 2553,00 га (лісові урочища «Мала Березовиця», «Іванчани», «Скалка», «Липник», інші мисливські угіддя (заєць сірий, козуля звичайна, куниця лісова, куріпка сіра, свиня дика, борсук звичайний тощо).
Пам’ятки природи місцевого значення: «Дуб Гетьмана» – ботанічна пам’ятка природи місцевого значення (0,04 га.), лісове урочище «Іванчани -ІІ».