На початку ХVІІ ст., після знищення краю татарами у 1589 р., вздовж витоків р. Гніздечна (басейну Дністра) почав формуватися населений пункт, що згодом отримав назву КОБИЛЬНЕ. Ще в 1629 р. в Колоденській волості коронний підканцлер Томаш Замойський платив податок в цьому селі за 36 димів (тобто, трохи більше 200 мешканців). До кінця ХVІІ ст. про поселення, практично, повне “мовчання джерел”, але, якщо в 1708 р. в Кобиллі (коли змінилася назва, поки що не встановлено) вже діє дерев’яна церква “С[вѩ]т[аг]о М[у]ч[е]н[ика] Геѡ[р]гїѩ”, то логічно припустити, що після навали паші Ібрагіма Шишмана, хана Селім-Герая та гетьмана П. Дорошенка 1675 р., село вже активно розвивалося (карти 1). Згідно «Шематизму…» о. Дмитра Блажейовського, парохами старої дерев’яної церкви були о. Григорій Сенатович (1832-1837), о. Платон Тарнавський (1837-1839), о. Павло Левицький (1839-1842), а протягом 1844 — 1936 років храм став дочірнім Іванчан і тут правили іванчанські священники (карта 2).
Про спорудження дерев’яної, первинної церкви, на жаль, відомо надзвичайно мало. В ній знаходилася ікона “Богородиця Одигітрія”, яка за народними переказами була чудотворною і з часом була коронована і оздоблена окладом. Ця ікона знаходиться і до сьогоднішнього дня на іконостасі над «Царськими вратами». Вона поміщена під образ «Діва Марія Непорочного Зачаття», який за допомогою простого механізму піднімається і відкриває образ «Богородиці Одигітрії». Є багато переказів та легенд, пов’язаних з цією іконою. Так одна із легенд гласить, що один з поміщиків сусіднього села Олексинця мав сліпу дочку, якій приснився ангел і повідомив, що вона може зцілитися прийшовши із процесією до даної ікони. І відбулося чудо — вона дійсно зцілилася. Чи правда це невідомо, але із розповідей старожилів на спомин цього чуда кожного року до с. Кобилля ішла процесія із с. Олексинець. Ця ікона досить старовинна, оскільки знаходилася за переказами ще у старій дерев’яній церкві. Під час будови нової церкви цей образ був перенесений туди. За розповідями старих людей у дерев’яній трьохсотлітній церкві біля цієї ікони лежала маса милиць, палиць та інших подібних речей, як свідчення дійсності зцілення великої кількості народу. Під час будови нової церкви ці речі були закопані перед самим входом (фото 1).
Що стосується мурованої церкви Св. Георгія с. Кобилля, то вона була збудована у 1885 р. на кам’яному фундаменті, на місці старої дерев’яної церкви – однонавова, у плані має форму хреста. Хоча “Шематизм Королівства Галичини і Володимирії за 1934-1935 рр.” наводить іншу цифру побудови церкви -1890 р. Архітектор будівництва – п. Лісовський, який згодом загинув у м. Тернополі на будівництві висотного будинку. Матеріалом для будови була цегла, що випалювалася в урочищі «Ставок» с. Кобилля, а камінь для фундаменту із с. Добриводи. Церкву будували жителі с. Кобилля за власний кошт, а також за кошти, зібрані у різних навколишніх селах. На 1896 р. до церкви належало 1047 парафіян, а майно становило — 141 морг орного поля та 13 моргів сіножатєй (фото 2).
Згідно «Інвентаря…» церкви 1901 р., складеного о. Дмитром Ходоровським в Іванчанах: «Отже, церква «под покровом св. Вм. Георгія, мурована, бляхою крита. Парохіяльною була до 1838 р. Побудована 1885 р. благословена 1887 р. в стані дуже добрім, обезпечена в Дністрі. Бочних престолів 2 св. Георгія і св. Николая. Утвари достаточно і 2 чаши позолочені. Дзвониця стара, деревляна на дзвонів 5. Богослужень отправляється що трета черга в дні неділь і святочні. Майно 2 морґи поля в двох кавалках, заінтабульовані. Властитель: половина села насл. Смаржевського, другу половину розпарцелювали селяни. Дяк иньший (не той, що в матірній церкві) — неіспитований, побирає рочно 12 кор. 1,5 корца збожа 40 околотов. Дяківка в добром стані, поля нема. Душ обр. гр.к. 1192, обр.лат. 171 котрі належать до парохії Оприловець — костела в месци не ма. Жидов 29. Школа 1 класова в 2-ох степенях науки (перший рік основана) оден учитель, котрого презантує Рада школьна окр. Язик викладовий рускій (тобто, русинський – український), силою ухвали ради громадской с 1899 р. Число дітей гр.кат. в шкільному віці — 135, ходить до школи 60, решта 2 рази тижнево. Релігія — один раз на тиждень, душпастир — сотрудник. Від церкви 100 кроків. Громадський шпихлір заложений 1870 р. збожа має 63 корци і свій будинок. Корчми 2. Сидять жиди. Книги до 1785 р. видання Ставропігійского Института, Києвской Печери і Уневской. Книга рукописна «Трефологіон» рок видання неизвестний. Триодь цвітная из 1701 р. Староство, суд Повітовий уряд Податковий — в Збаражи, почта і станція телеграфна в Іванчанах, станція желізнична в Глубочку Великом оддаленом 23 км». (фото 3).
Поширена в окремих джерелах інформація про те, що “у 1734 р. загін гайдамаків пограбував Кобилля, зокрема і господарство Й. Коллонтая”, стосується не нашого села, а однойменного населеного пункту у Красилівській волості Староконстантинівського повіту, де “у 1723 р. сидів мстиславський стольник Якуб Коллонтай, а з 1737 до кінця життя мав Юзеф Коллонтай, котрого пограбували російські і козацькі війська і витурили з цілого маєтку” (АЮЗР, Ч. ІІІ, Т. 3). В другій половині ХVІІІ ст. село в “австрійському варіанті Kobile” мало би перейти від великого коронного писаря Міхала Юзефа Жевуського († 1770 р.) до подільського воєводи Леонарда-Мартіна Свейковського, який у 1782-1783 рр. збудував в Колодні мурований католицький костел. Карта Йосифінського кадастру саме цих років фіксує нам “Кобілє”, як одну довгу вулицю широтного напрямку, яка завершується великою садибою/фільварком, майже, біля самого кордону. На протилежному боці річки — Свято-Георгіївська церква з комплексом будівель плебанії. У 1885 р. “цісар дарував громаді Кобиля, Збаражского повіту, 100 зр. запомоги на будову церкви”, а вже через 5 років (не без непорозумінь між громадою і священником) був вимуруваний новий храм. Саме тоді власниками села після Миколая і Теофіла Моравських (1868 р.), Александра Смажевського і спадкоємців Теофіла Моравського (1872 р.), були Мечислав Конопацький та Теодозія Смажевські, а на протилежному (західному) кінці Кобилля утворився другий фільварок, відомий після І-ї війни, як «Вальків» (карта 3). В 1914 -1916 рр. на двох фільварках “ґосподарували” Юзеф Вальків, Теодозія (в заміжжі Дідушицька), Едуард, Анна і Тадеуш Смажевські. Саме на кошти останнього у 1919 р. для 118 латинників (уніатів було набагато більше — 772 на 1893 р.) неподалік “східного фільварку” було збудовано дуже вишукану і архітектурно-оригінальну римо-католицьку каплицю/косцюлок (зараз — УГКЦ Св. Юрія Змієборця) (фото 4).
Особливої уваги туристів заслуговує легенда про “каплиця-маяк” на пагорбі, на південь, навпроти фільварку Смажевських. Після спорудження в 1919 р. власником села і одного з фільварків Тадеушем Смажевським невеличкого косцюлка, виникла потреба створення неподалік римо-католицького цвинтаря. Таке місце було вибране на протилежному березі річечки, на вершині пагорба навпроти латинського храму. Там же в міжвоєнний період повстала і каплиця, а оскільки, в цих місцях подорожніх часто “чіплявся блуд”, то у вікні каплиці з боку Іванчан на ніч запалювали гасову лампу, яка служила маяком-орієнтиром для тих, хто заблукав. Крім того, капличка служила для відправ невеликих треб та поховальних обрядів на католицькому цвинтарі. Вона позначена на “Детальній мапі” 1938 р. масштабу 1:25000. Точний час її “демонтажу” встановити не вдалося, але більшість краєзнавців сходяться на думці, що це – кінець 40-х років ХХ ст. Місце чітко простежується і в наш час навіть на Google maps (супутник), а за спогадами старожилів поблизу була могила радянського солдата (білоруса за національністю) та встановлений характерний надгробок з п’ятикутною зіркою .
Окремої уваги заслуговує садиба фільварку з двором, описана відомим дослідником палацової архітектури Романом Афтаназі: «Садибою Смажевських був мурований з цегли одноповерховий двір в нарисі прямокутника, що походить з поч. ХІХ ст. Цей будинок мав покритий ґонтами чотириспадовий дах, а зі сторони під’їзду його оздоблював традиційний портик з чотирьома колонами, до якого на терасу з обох боків вели сходи. В будинку було 10 приміщень з дерев’яною, лакованою підлогою, гладко мальованими стінами і п’єциками (грубками), у всіх покоях були великі подвійні вікна, а у великій залі був камін. До 1914 р. внутрішні інтер’єри оздоблювали стильові меблі, родинні портрети, предмети мистецтва (в т. ч. і античні), польсько-французька бібліотека на кількасот томів. Майже все в часі першої світової війни було знищене (фото 5).
В міжвоєнний період тільки у вітальні збереглися меблі в стилю «бідермаєр», до яких належали “S”-подібна канапа, а в їдальні новіші меблі з різьбленого дуба у «ґданьскім стилю». Крісла мали декоровані гербами Лосів і Богдановичів підлокітники кін. ХІХ ст. і були приданим Зеновії з Лосів Богдановичевої. До мистецьких творів належали портрети Мальвіни з Підлеських Богданович, пензля Теодора Аксентовича. Стіни вітальні оздоблювали бучацькі гобелени, а підлога того покою була застелена килимами і гуцульськими “вовняками». Навпроти портика двору, на протилежній стороні великого круглого квітника, при в’їздовій брамі росли два старі клени, відразу біля них 300-літня липа. Парк мав площу 4 гектари і частково був перемішаний з фруктовим садом і завершувався понад 200-літньою липовою алеєю».
На протилежній (західній) частині села в кін. ХІХ ст. сформувався ще один фільварок, який пізніше отримав в народі назву «Вальків сад». В кін. ХVІІІ ст. фільварок один — у східній частині села. На Францисканському кадастрі середини ХІХ ст. їх вже два, а в 1890 р. вже названі їх власники: східного — Смажевські, а західного — Мечислав Конопацький. Євстахій Ясеньовський у статті “Через книжку до свідомости” у другому томі “Збаражчини” під. ред. В. Жили пише, що “дідич Конопацький наприкінці ХІХ ст. продав свій фільварок у західній частині села поляку Валькі(о)ву” (200 моргів), а “решту близько 600 морґів ґрунту придбали селяни через крайовий банк на довготермінові сплати”. Юзеф Вальку(і)в у 1902 р. вже зафіксований, як власник земського маєтку (фільварку) Кобиллі. Рукопис з 370-го фонду ДАТО під 1912 р. зазначає, що “полякъ Вальковъ Іосифъ в с. Кобылья» має “усадебной (земли): 5 морг., Пахотной: 44 морг., сънокоса: 4 м., лъса: 6м., неудобной: 1 морг. Всего 60 морг.” Тобто, або Є. Ясеньовський щось наплутав з 200-а моргами, або за 10 років Ю. Вальків втратив 140 моргів.?! Питання залишається відкритим!
Що стосується самого Юзефа Валькова (пол. Józef Walków), то інформації про цю таємничу особу — обмаль. Шльоньська цифрова бібліотека за ключовими слова “Кобилля” і “Вальків” видала три цікаві результати, які думаю, мають відношення до нашого фігуранта. Це три фото під назвою “Kobyla. Portret matki z synem”, “Kobyla. Fotografia rodzinna” і, що саме основне, – “Kobyla. Zdjęcie rodzinne w sadzie”! (фото 6) Саме назва останнього фото привернула нашу увагу з приводу наявності в ній слова “…в саду”, адже до цього часу кобиляни територію фільварку називають “Вальків сад”. Мало того, в супровідній до знимок зазначено, що “оригінали знаходяться в колекції Євгена Валькува (Eugeniusza Walków) у “Міській і гмінній публічній бібліотеці м. Глубчице”, яке є містом-побратимом нашого Збаража. Як вдалося встановити, на знимці, зробленій у 1941 р. в саду біля дому в с. Кобилля – Тадеуш і Станіслава Вальків – батьки Евґеніуша, який народився в цьому ж селі у 1943 р. Мама Станіслава походила з с. Курники (Іванчанські). Батьком Тадеуша був Григорій (Ґжеґож), а дідусем – “наш” Юзеф. Родина Вальків походила з сіл Кошялки (центр ґміни) і Пальчинці колишнього Збаразького повіту… (фото 7 і 8)
Згідно досліджень В. Уніята, в Кобиллі «в УСС та УГА воювали близько 80 уродженців села, серед них – сотник УСС Т. Коваль, офіцер УГА Я. Тивонюк. Діяли філії товариств “Просвіта” (від 1880 р.), “Січ”, “Луг”, “Сільський господар”, “Союз Українок”, “Хліборобський вишкіл молоді”, а також Братство тверезості, аматорський драматичний гурток, кооператива “Зоря”; працювали початкова школа, млин Ісаака Тененбаума, молочарня. 4 липня 1941 р. – 5 березня 1944 р. Кобилля – під нацистською окупацією. Під час німецько-радянської війни в Червоній армії загинули або пропали безвісти 68 уродженців села. В ОУН і УПА перебували, загинули, репресовані, симпатики – понад 120 осіб; у т. ч. учасники Збаразького повстання в грудні 1939 р. І. Білецький, П. Грещук, Г. Дворніцький, М. Дундер, Г. Іваніцький, Г. Кобиленський, М. Коваль, В. Котик, І. Рожук, М. Сапун, Г. Шафранський, Данило і Нестор Ясіновські та ін.; криївка була в стодолі о. П. Коваля. У січні 1950 р. в селі створено колгосп; у 1990-х рр. розпайований. Є церква св. Юрія Переможця (1890 р., мурована; збудована на місці дерев’яної), каплиця УГКЦ (1919 р., кам’яна; у 1990-х перебудована з костелу), Дім молитви ЄХБ (1935 р., кам’яний). Споруджено пам’ятник полеглим у німецько-радянській війні воїнам-односельцям (1970 р.); встановлено пам’ятні хрести на честь тверезості (1875 р.) і скасування панщини (друга пол. 19 ст., відновлений 1995 р.); насипана символічна могила Борцям за волю України (1991 р.). Діяли ЗОШ 1–2 ступ. (у 2013 р. освячено світлицю Духовності), клуб (народний аматорський хор), бібліотека, амбулаторія загальної практики та сімейної медицини, відділення зв’язку, млин, 4 торгових заклади; земельні паї орендують ТОВ “Лендком Ю. А.” і ПП “Бочаров”. У Кобиллі народилися журналіст, публіцист Григорій Грещук (1950 р. н.), килимар Андрій Івахів (1909–1992), релігійний діяч Павло Коваль (1913–1981), сотник Леґіону УСС Теодозій Коваль (1893–1985), священик, мученик за віру Іван Сайчук (1904 р. н.), доктор фізико-математичних наук, професор Григорій Хома (1942 р. н.), лікар, громадський діяч Тарас Шафранський (1943–2006), заслужений працівник соціальної сфери України, громадський діяч Віталій Шафранський (1975 р. н.), кандидат історичних наук, громадський діяч Юрій Юрик (1977 р. н.), фінансист, громадський діяч Тарас Юрик (1980 р. н.), педагог, літератор Євстахій Ясіновський (1899–1982); проживав літератор Іван Коваль.
Інфраструктура: магазин продтоварів, амбулаторія, заклад загальної середньої освіти «Кобильська гімназія», «Центр культури і дозвілля».
ПЗФ: Заказник місцевого значення «Кобилівський» – загальнозоологічний заказник місцевого значення (1603,00 га.) лісові урочища «Кобилля», «Лосятин», «Козаччина», інші мисливські угіддя. Місце проживання, відтворення та відновлення чисельності мисливських видів фауни. Трапляється заєць сірий, козуля звичайна, куниця лісова , куріпка сіра, свиня дика, борсук звичайний, ряд інших тварин.