На крайньому заході Збаразької громади, на відстані 3 км від колишнього кордону (в напрямку Ґонтової) знаходиться село, прослідкувати витоки якого не так вже й просто. За відсутності писемних джерел ХVІІІ ст., першою матеріальною згадкою про поселення є мапа Йосифінського кадастру (1779-1783 рр., 390 секція/аркуш) і невеличкий опис [в основному] природно-географічних особливостей села: відстань до навколишніх сіл в милях, тип лісу, луки і болота, дороги (“що ведуть до Гонтової, Кобилля, Іванчан, Добровод, Ігровиці та Дітківців мають глинисту основу, однак їх можна подолати”) і гори (з незалісненого пагорба при дорозі до Добровод відкривається неширокий краєвид в напрямку Колодного”). Аналіз цієї мапи дозволяє встановити, що вже на той час село налічувало декілька десятків дворів, дерев’яну церкву з проборством та невеликий фільварок/садибу в північні частині М. Березовиці (карта 1).
Через пів століття на одному з пагорбів (209,3 м н.р.м.) трохи північніше села вже функціонував вітровий млин (“Windműhle”), що в наших краях зустрічається не так вже й часто. На протилежній (південній) стороні села, через річку в середині ХІХ ст. позначено територію, скоріш за все, “холєрного цвинтаря” (аналогічного, як перед Н. Луб’янками). Як правило такі цвинтарі виносили далеко за межі населеного пункту, бо сільські кладовища знаходились біля храму (як, наприклад, біля Свято-Миколаївської церкви). Остання, як дерев’яна, існує вже з другої половини ХVІІІ ст. і була перебудована в камені і цеглі в період 1901-1905 рр.). Дивно, що храм не відзначений в жодній з відомих нам Генеральних візитацій, а Метричні книги доступні в ЦДІАУ у Львові з 1835 р. (карта 1а, 2 і 3).
В часі І-ї світової війни село на 90% було знищене (цілими залишилися тільки церква, костел і пару будинків). В селі був пам’ятник Т. Косцюшці, що зазнав пошкоджень під час польсько-української війни 1918-1920 рр., але згодом селянами був відновлений і встановлений на подвір’ї перед костелом. Нам відомо лише два села, де було споруджено ростові пам’ятники польським діячам культури: А. Міцкєвічу в Киданцях та цей – в М. Березовиці. Автором був скульптор Войцех Самех, а відкриття відбулося 10 липня 1910 р. Стосовно, латинської каплиці, то за неперевіреною інформацією її було споруджено у 1896 р., майже, в центрі села. На той час М. Березовиця налічувала 831 мешканця, з них: 520 — римо-католиків (до парафії в Опрілівцях), 248 — греко-католиків (належали до парафії в Іванчанах) і 63 — євреї іудейського віросповідання. За інформацією краян, косцюлок було зруйновано в часі ІІ-ї світової війни в результаті потрапляння авіабомби, а от, про долю пам’ятника поки що не відомо нічого (карта 4).
Про власників села та відомих вихідців з Малої Березовиці вже трохи йшлося, тому лише нагадаю, що в ХІХ ст. дідичами були Моравські (Станіслав, 1932; Роман, 1845), Леонард барон Блажовський (1860), Альфред Ґарапіх (до 1893), граф Ніколай Толстой (після 09.01.1893), а з поч. ХХ-го — “кобилянські Конопацькі” (Мечислав, 1902-1939). Стосовно графа Толстого, то він у 1893 р., купивши за 17[6]000 зр. М. Березовицю “давъ 100 зр. на тамошну церковъ и такожъ 100 зр. на латиньску каплицю, котру тамъ БУДУВАТИ НАМѢРЯТЪ” (колаж 1).
Дуже цікаво про спорудження церкви в М. Березовиці йдеться у виданні Збаразької ЦБС «Духовні святині Збаражчини» (2008): «До 1901 року на горбку при в’їзді до села стояла дерев’яна церква з незапам’ятних часів. І от громада села вирішила на цьому місці побудувати нову кам’яну. З доброводівського кар’єру почали звозити камінь. Але на будівництво церкви не вистачало грошей, громада села не була великою. Більша половина населення села були римо-католики і свої Богослужіння проводили в костелі, який їм побудувала буржуазна Польща. На сході вирішили іти по навколишніх селах і просити грошей, тобто пожертв на будівництво храму. Де тільки не довелось побувати ходакам. Доходили вони аж до самого Львова, але цікаво те, що копилки в які вони збирали гроші були замкнені. Ключів щоб відкрити замок в них не було, а зберігався він в старости села. Вирішили навколо старої дерев’яної церкви будувати нову, а в старій проводити Богослужіння. Неподалік від старої церкви було поховано колишнього власника села, і це поховання потрібно було перенести в інше місце. Коли відкрили гробівець, очевидці побачили скляну труну, а в труні лежав забальзамований пан. В цей момент підійшов старенький дідусь, який пам’ятав ще панщину і жорстокість цього тирана. Із злостею він ударив палицею по труні, скло посипалось, а разом із ним і тіло ненависного тирана. Йшли роки будівництва, на місці де стояла старенька дерев’яна церква закрасувалась нова кам’яна. І ось 19 грудня 1905 року її було освячено, від тоді вона називається Свято-Миколаївською. Про що засвідчується спеціальною грамотою виданою самим Митрополитом Шептицьким. Парохами тоді були Ковельський та Іванчук, останній з яких помер у засланні в Сибірі. Багато років працював дяком Трохим Побігушко. Виходець із нашого села, закінчив Станіславську дяківську школу. Маючи організаторські здібності і музичну освіту він організовує при церкві церковний хор, який славився на всю округу. Помер він в 1969 році, передавши свою науку своєму сину Миколі, який дякував до 2003 року. Біля церкви знаходилась дяківка де під час негоди ховались прихожани і деякий час була українська школа, але її зруйнували польські власті. Після війни службу Божу в церкві відправляв отець Грицай. Церква весь час була відкритою, бо село вважалось бригадним. В 1970 році за старанням громади церкву було розмальовано. Службу відправляли отці: Голдаєвич, Лілякевич, Яремчук і Григорій Хома. На даний час служить в церкві отець Пилип Безпалько, який намагається донести слово Боже всім мешканцям села незважаючи на їх вікову, чи майнову приналежність» (стилістика оригіналу збережена).
Питома вага відомих людей у М. Березовиці, напевно, найбільша серед усіх сіл громади: габілітований доктор філософії і професор Львівської Політехніки та Познаньского університету, декан філософського відділення “Ягелонки” Зигмунд Завірський; доктор права, президент Львова і Кракова, міністр уряду Австро-Угорщини в справах Галичини і Володимирії Флоріан Земялковський. Поляк за національністю і римо-католик за віросповіданням Флоріан Земялковський (1817-1900) народився в с. Мала Березовиця у бідній родині кухаря єзуїтського пансіону в Тернополі Михайла Земялковського (†1851) і Анни (з дому Лотоцької). Після закінчення початкової “школи людової” і Тернопільської єзуїтської гімназії (1825—1833) у 1834 — 1838 рр. був студентом філософського і юридичного факультету Львівського університету, а з 1841 р. став ад’юнктом юрфаку, доктор права. З молодих років активний учасник польських національних організацій, що боролися за незалежність Польщі. Очевидно, за це 21 січня 1845 р. йому і ще 12-м його товаришам було зачитано смертний вирок через повішання, але через заступництво бургомістра Львова Франца Кріга, отримав амністію, але був позбавлений права на адвокатську діяльність. Під час “Весни Народів”, як член Народного комітету у Львові, був членом депутації до Відня з вимогами ліквідації цензури, зрівняння всіх станів і визнань, звільнення політичних в’язнів, ліквідації панщини і таке інше. Учасник “січневого повстання”, за що отримав три роки ув’язнення, але теж був амністований. Посол до Галицького сейму багатьох каденцій, у 1871 — 1873 рр. – перший президент (бурмістр) Львова. З 21 квітня 1873 р. до 11 жовтня 1888 р. був Міністром (без портфеля) в справах Галичини в уряді Адольфа фон Ауершперга. В грудні 1880 р. отримав титул барона. Був одружений з Геленою з Дилевських (1840-1917), дітей не мав. Останні роки життя провів у Відні, де і помер 27 березня 1900 року (похоронений тут же на Центральному кладовищі). Українофоб!
Далі – підполковник і військовий діяч ІІ-ї РП Адам Лазарович; філософ і теолог, багатолітній ректор і професор Люблінського католицького університету Мечислав Альберт Кромпец; один з фундаторів І-ї приватної української гімназії у Збаражі, педагог, патріот і громадський діяч Андрій Шеліга (†1928 р.), надгробок якого був виявлений на Збаразькому кладовищі не так давно. Андрій Шеліга народився 29 травня 1851 р., очевидно, у М. Березовиці. Якщо на “фіґурі” зазначено, що він був “управителем школи” (не впевнений, що це одне і те ж, що й директор), то мав би здобути фах вчителя.?! Можливо, навіть у Тернопільській чоловічій учительській семінарії.?! Якщо він є одним з фундаторів Приватної української гімназії, то, скоріш за все, переїхав після навчання до Збаража і працював вчителем у загальній школі десь перед 1910-м роком. Його 01 листопада 1918 року, вже як збаражанина, згадує племінник з Кобиллі — Євстахій Ясіновський (“Моя радість і страждання”, “Збаражчина…” під ред. В. Жили, Т. 1, ст. 596-597). Не буду переповідати самого тексту (бо він достатньо читабельний), зауважу лишень, що пан Андрій з дружиною були щирими патріотами своєї землі! З напису на надгробкові довідуємося також, що він був і “членом Добродієм Рідної Школи”, тобто, “творив добро” (був меценатом) для цього просвітницько-освітнього товариства! В Списках 1922 р. він – 68-річний вчитель-емерит (пенсіонер) з 60-річною дружиною Кароліною проживають на вул. Садки № 578. Помер 27 грудня 1927 року. Не багато, але загальну картину про керівника школи у Збаража можна для себе скласти..! (фото 1) А ще в М. Березовиці народилися громадський діяч, випускник Станіславівської дяківської школи, регент церковного хору, акціонер СТ і банку «Дністер» Трохим Побігушко та його молодший брат доктор богослов’я, катехит Золочівської державної гімназії Филимон Побігушко (організатори сільської читальні «Просвіти», до речі). Про відому трагедію — не будемо, бо винуватці до кінця так і не встановлені, а трагедій в наш час і так вистачає..!
За Віктором Уніятом, «в УГА воювали 15 уродженців села. У 1920-х рр. в селі замешкали польські переселенці. Діяли філії “Просвіти” та інших товариств, а також кооператива і польська школа. 1928 р. споруджено пам’ятник польському військовому і політичному діячеві Тадеушові Костюшку (тут автор з датою помилився). У 1930-х рр. більшість становили поляки. Протягом 1934–1939 рр. село належало до ґміни Доброводи. У березні 1941 р. створили перший колгосп. 2 липня 1941 р.–6 березня 1944 р. село – під нацистською окупацією. Під час німецько-радянської війни в Червоній армії загинули або пропали безвісти близько 40 уродженців села. В ОУН і УПА перебували, загинули, репресовані, симпатики – 39 осіб, у т. ч. переселенці зі сіл Сурохів, Розбуш (нині Польща); криївки були на подвір’ї З. Коваль (Цвях), О. Мазяр (Панчишин). У ніч із 22 на 23 лютого 1944 р. внаслідок польсько-українського протистояння (за іншими даними – акцію здійснив підрозділ НКДБ, переодягнений на бандерівців) загинула 131 особа (2007 р. відкрито пам’ятник, по боках – дві таблиці зі списками замордованих). Є церква УГКЦ св. Миколая (1902 р., кам’яна) (фото 2 і 3) і пам’ятний хрест. Встановлено “фіґури” святих Яна Непомоука (1864 р.) і Флоріана (1882 р.). (карта 5) Працюють ЗОШ 1 ступ., клуб, бібліотека, фельдшерський пункт, торговий заклад; земельні паї орендують ТзОВ “Ленком UA” і ТОВ “Новагріс”. Поблизу села розташований природоохоронний об’єкт місцевого значення Малоберезовицько-Іванчанський загальнозоологічний заказник (2,6 га)».